🎥 Чому варто подивитись "Щедрик" 🌟

        Христос Народився! Славімо Його!

        Сьогодні хочу розповісти про український фільм, який уже двічі глянув під час різдвяних свят цього року.

        Дуже моторошно і важко усвідомлювати, що події, які відбулися у фільмі, стали нашою реальністю: війна, бомбосховище, насилля. Думаю, дуже важливо подивитися це кіно, бо це наша історія, і ми повинні добре її знати, щоб в майбутньому ці події більше не повторювалися. Українці мають пишатись тим, що ми сильні, що в нас багата культурна спадщина, що ми непокірна нація.

        Події фільму “Щедрик” розгортаються в рідному мені Івано-Франківську, тодішньому Станіславові, починаючи з кінця 1938 року. Як виявилося, попри те, що події фільму відбуваються у Станіславові, місць для зйомок у нинішньому Івано-Франківську знімальна група «Щедрика» на чолі з режисеркою Олесею Моргунець-Ісаєнко не знайшла.

    «Ми шукали місце, аби провести зйомки в Івано-Франківську, проте вулиць з будинками, де були б збережені старі вікна та двері, без кондиціонерів, не знайшли. Дуже дорого було б все замальовувати — це майже повністю малювати нове місто», – розповіла режисерка стрічки.

    «Тому ми прийняли рішення зняти кіно в декорації. Вулиця — це декорація, і весь будинок, який ви побачите у фільмі, повністю побудований у павільйонах», – додала Олеся Моргунець-Ісаєнко.

        Бюджет стрічки — 2 мільйони доларів. Половину з цієї суми профінансувало Міністерство культури України.

        Для більшого розуміння сюжету української історичної драми «Щедрик» додам, що згідно із загальним переписом населення, у 1932 р. у Станиславові з населенням 60 256 осіб на поляків припадало 36%, на українців – 16%, на євреїв – 46%, на інших – 2%. Стосовно ж міської нерухомості, то вона перебувала переважно у власності євреїв.

        Також хочу розповісти про дві жахливі дати з життя мого міста періоду подій фільму.

    12 жовтня 1941 року - Кривава неділя у Станіславі

        На єврейському кладовищі в північно-західній частині Станіслава, що по вул. Семирадського (тепер вул. Степана Ленкавського) було викопано велику кількість могил. Весь квартал – кладовище та велика територія навколо (сьогодні – це вул. Бельведерська, Ленкавського та прилеглі провулки), площею близько 6 га, був обнесений колючим дротом в чотири ряди. На кожному ряді, а також у східній частині кварталу, на синагозі, були встановлені кулеметні вежі, по периметру – пости та вартові.        

        12 жовтня 1941 р. у день єврейського свята Гошанаг Рабах Крюгер наказав провести масову криваву акцію – «Blutsonntag». Багато очевидців, свідчили про ту страшну подію по різному, однак картина вимальовувалась одна. В цей день, з самого ранку, почали зганяти євреїв на ринкову площу міста. На площі помістилось від 10 до 12 тис. євреїв. На легковому автомобілі з відкритим дахом на площу в’їхав Крюгер, і до більшості євреїв, які вже були на місці із всім своїм майном, звернувся з такими словами: «На цьому вашому новому місці, де ви будете жити, ваші цінності вам не потрібні. Зберіть їх у загальний фонд…». Коли євреї почали віддавати свої речі, ними було заповнено дві вантажівки і все майно було вивезене.

        Частину євреїв, повантажили на декілька машин і вивезли на кладовище, де по приїзду їм наказали роздягтися. Одяг та взуття поскидали на вантажівки та відвезли на залізничну станцію для відправлення до Німеччини. Із спогадів Ю.Фоєрмана:

    «Через головні ворота ми увійшли на кладовище, де тисячі людей сиділи рядами на землі. Праворуч українські юнаки закінчували копати величезну могилу довжиною 60 метрів, шириною 20 метрів, глибиною 5 метрів. Нам було наказано сісти на землю і віддати під загрозою розстрілу (кілька трупів вже було) золото, гроші, золоті ручки і т.п. Збирали це під контролем німців євреї. На кладовищі були українська поліція, жандарми і гестапо. Я зрозумів, що це у них не перша подібна акція, а річ для них дуже звична. Весь час прибували нові групи людей, встановили кулемет...».

        На кладовищі почались масові розстріли. Євреїв підводили до трьох заздалегідь підготовлених ям та змушували їх туди стрибати, після чого стріляли. Дітей кидали в ями живими, економлячи при цьому патрони. Ті євреї, які очікували своєї черги в ту чи іншу яму, що вже були закладені першими трупами, подалися в жахливу паніку, голови паморочило від побаченого, дехто в ями падав вмліваючи; вони кидалися назад, однак задніх тіснили кулеметники. Тих хто з «черги» наважувався втекти, чи робив спробу втечі, розстрілювали на місці. Багато трупів звисало на колючому дроті, лежало на території кладовища чи за його межами. Із спогадів Ю.Фоєрмана:

    «Розстріл почався в першій годині. Наказано розділитися на групи, зняти верхній одяг, підійти до могили. Живими мали стрибати в могилу. У тих, що лежали в могилі стріляли з автоматів четверо гестапівців. Двоє німців і двоє українців. Деяким пощастило - їх застрелили відразу. Інших тільки поранило, вони задихалися і мучилися перед смертю. Вночі багато вибралось з могили, і пішли додому. Я втратив тоді дев'ять близьких родичів (батьків, сестру з чоловіком і двома дітьми, брата з дружиною і вісімнадцятирічною дочкою). Ми сиділи на землі нерухомі , скам'янілі та безбарвні. Мокрий сніг падав на нас. Я дивився на те, що відбувається навколо. Кілька разів збирав всю силу волі, щоб довести собі, що це реальність, а не злий кошмар. А тим часом в могилу кидали вагітних жінок, матерів з дітьми на грудях і стріляли по них без зупинки. Врятуватися серед тисяч людей спробував тільки один: по дорозі до могили втік у поле і, незважаючи на гонитву (було вже темно), втік. Ті, що стріляли змінювали один одного, в перервах закушували бутербродами…».

        Того дня розстріли тривали до 19 год. вечора. За день було страчено, зі слів одних очевидців та безпосередніх учасників тих подій до 6 тис. євреїв, зі слів інших від 9 до 10 тис. євреїв. Факт знищення залишається фактом, насправді з майже 12-и тисяч єврейської юрби, в живих (поранених та скалічених) залишилося декілька сот євреїв.

    17 листопада 1943 року - німці розстріляли 27 українських патріотів

        14 листопада 1943 року під час прем’єри оперети Ярослава Барнича “Шаріка” у приміщення українського театру, нині — приміщення Івано-Франківської обласної філармонії, ввірвалися німецькі окупанти, отримавши інформацію, що у залі зібралися українські націоналісти, і заарештували 140 людей, яких згодом вислали до концтабору або розстріляли. 

        Арештованих було доставлено в станіславівську тюрму для допитів і катувань, а в середу 17 листопада в’язнів перевезли до театру, де о 9 год. ранку гестапівці розпочали показове судилище.

        Свідки тих подій розповідають, як все відбувалось:

    До розстрілу було засуджено 27 патріотів. Мадярські військовики зігнали тисячі людей на показовий суд, щоб продемонструвати, що відбувається з тими, хто хоче незалежності України. На тротуарі біля божниці (синагоги) було знято гранітні плити і вкопано 10 соснових стовпів, команда з 20 гестапівців була готова до розстрілу в’язнів. На балконі театру (теперішня філармонія) стояли керівники гестапо. Балкон обладнали мікрофонами. З малих дверей театру виводили попід руки смертників — українських патріотів. Гестапівці прив’язували їх колючим дротом до стовпів. За наказом з балкону «Файєр!» 20 гестапівців вистрелили, команда повторювалась ще і ще. Тих, хто ще залишався живим, есесівці добивали з пістолета. Мертвих відв’язували й вивозили вантажною машиною, виводили і прив’язували другий десяток, а пізніше, за третім разом, — сімох чоловіків. Кров на тротуарі посипали піском і змили водою з пожежної машини. Понівечені тіла вивезли за околицю міста.

    

    Під час страти націоналісти вигукували “Слава Україні!” та співали “Ще не вмерла Україна”.

        На місці розстрілу членів ОУН після визнання незалежності України встановили пам’ятник у вигляді фігури людини із зв’язаними руками і ногами. Внизу — прізвища розстріляних націоналістів. Щорічно на цьому місці у листопаді іванофранківці вшановують їх пам’ять.

        Багато часу минуло від тих подій і про минулі сторінки історії згадуємо вкрай рідко. Проте без знання свого минулого чи зуміємо рухатись вперед без спотикань?

        Українська історична драма "Щедрик" нагадала мені про ці події, а я нагадую Вам та рекомендую фільм до перегляду!