Хроніки турнірного апокаліпсиса: Як я поєднувала фіналку і вечірню групу

 Діло було в середу, а точніше в один із тих днів, коли я працюю ввечері. Схема відпрацьована: сідаєш катати з розрахунком, що турікі благополучно завершаться задовго до виходу з дому. Завантажила стандартний пакет, сиджу, катаю.

І тут приблизно за годину, дві до виїзду до мене доходить: щось іде не так. Точніше, все йде занадто добре. Я глибоко в ITM, але до фіналок ще пиляти й пиляти. У голові миттєво спрацьовує сирена: «Блін, мені ж до психологічної групи готуватися треба!». Заспокоюю себе: «Ладно, Іра, дорогою почитаєш, слава богу, сира заготовка вже є».

Заглядаю в лобі першого турніру: за розрахунками він має закінчитися за годину до роботи, а виходити мені за годину п'ятнадцять. Хм… Якщо що, то дограю з телефона в маршрутці, не вперше. Заходжу в другий турнір: розрахунковий час його закінчення збігається з моментом, коли я вже щосили маю вещати на загал. Їба... ЩО робити?!

Сижу катаю, а всередині розривається екзистенційний криза: я взагалі хочу вилетіти чи на фінальні столи?! Кортизол шпарить літрами, внутрішній критик орє матом, час біжить зі швидкістю світла, а реґі, як на зло, взагалі не вилітають!

Час “пора збиратися”. Стадія першого турніру - предфіналка. Стадія другого - в строю ще 40 гравців.

Починається справжне кіно. Я бігаю по квартирі напівоголена: кидок до шафи, кидок до ноутбука, щоб нічого не пропустити. Голову в горловину і тут же косимо оком в екран. З ноутбуком у ванну. В одній руці туш, іншою тикаю по екрану... Слава Богу, що екран у мене сенсорний. Нарешті стало зрозуміло, для яких екстремальних екшн-ситцевищ це взагалі придумали!

Кое-як зібралася, всілася перед ноутом. І тут мене прошибає холодний пот: З телефона я два руми одночасно не запущу. З ноутбуком під пахвою по вулиці я не побіжу. І що мені робити?!

Включаю геніального стратега: «Так, треба дограти хоча б один. Залишилося 8 людей, у мене шостий стек - самі бабки пішли! Дограю цей, викликаю таксі, сідаю в тачку і зі смартфона дограю другий». Там теж у всіх мікростеки, встигну дограти. Відмінний план! Надійний, як швейцарський годинник на Привозі.

Реальність негайно вносить корективи. Хедз-ап: мій стек у три рази коротший за опонента. Паралельно в другому туріку лопається бабл фіналки, і... Їб... Ать! Стеки відкочуються, і до мене доходить страшне: Я все одно не встигну дограти.

Ще й перерва предфінальна, за нею роздача знову, і перерва за часом. Ви що там, організатори, в змову вступили, знайшли як обнулити мої нервові клітини?!

Підсумок цього безумства?

Четверте місце в одному, друге в іншому. Адреналін з вух, група проведена на надзвуковій тязі імпровізу, а нервова система офіційно передає всім полум'яний привіт.

Але ми ж не шукаємо легких шляхів, правда?