Покер очима психолога.

 Для мене покер — це не про «заробити на хліб». Це про можливість перевірити: наскільки швидко мій внутрішній інтелігент перетворюється на азартну мавпу, коли в банку стає надто багато фішок. Це як МРТ душі, тільки замість знімка — твій профіт наприкінці сесії. Якщо ти не зловив тільт після того, як твій фул-хаус переїхав стріт-флеш в одну карту — вітаю, твоя психіка міцніша за бетон у Чорнобилі.

Головний урок: у покері, як і в житті — якщо ти надто боїшся здатися дурнем, ти ніколи не забереш великий банк. Зізнавайтесь, який внутрішній голос у вас найгучніший? Той, що шепоче: «Математика — для слабаків, тисни Call!» Чи той, що після кожного програшу кричить: «Я ж так і знав!»? І так, покер — це єдина гра, де ти годинами приймаєш рішення, а потім один рандомний валет з ріверу такий: — «Доброго дня, я ваша дитяча травма, давайте познайомимось ближче». Це місце, де: самооцінка коливається швидше, ніж курс крипти; его спочатку розповідає, який ти стратег, а через 10 хвилин волає: «ТА ВІН ПРОСТО ФІШ, Я ВСЕ РОБИВ ПРАВИЛЬНО»; раціональний мозок виходить покурити після третього бедбіта і більше не повертається.

Покер — це коли ти: знаєш теорію, розумієш математику, і все одно робиш фігню, бо «ну не може ж він ТРЕТІЙ раз блефувати» (може). Покер — це гра, де ми відіграємо різні ролі: Слідчий: «Так… він чекнув… потім подумав… потім зітхнув… значить, у нього або натс, або порожнеча…»; одеський авантюрист, що продає повітря на всіх вулицях; а якщо в стеку лишається 3bb — ми всі стаємо філософами: «головне — шлях»; кожен із нас буває жертвою — «мені просто не щастить», месником і богом покера.

А ким ви були востаннє за столом? 👇