Друзі, хочу поділитися віршем Артема Лоїка «Корінь».

Це не просто поезія - це маніфест про те, як важливо берегти свій корінь, культуру і ідентичність навіть у найтемніші часи.

Замовив собі всю збірку від Артема, сподіваюсь що вже скоро зможу насолодитися творчістю і відчути ту енергію, яку він вкладає в кожен рядок - щиру, болючу і надзвичайно живу.

1

У темряві намотане на палці

рядно рядків для світла смолоскипів!

Мою країну розривали пальці

османів, посполитів, московитів!

Віками, починаючи з монголів,

рука тримала шаблю або чарку,

одягнені сяк-так, культурно голі,

як часто починали ми з початку!

Під примусом міняли колір шкіри,

а хто не хтів, — у тюрмах сипав бісер…

Все менше було тих, хто з-під сокири,

харкав кроваву правду в кагебістів!

Потрапивши в полон асиміляцій,

як молоко ковтали пропаганду,

точили не мечі тепер, а ляси,

і згадували мовчки про погане…

І весь народ, у темряві обпершись,

хрипів з Висоцьким чи бухав з Єсєніним.

Гарні поети, особливо перший,

але герої не в житті, — на сцені.

Розстріляне відродження і «Спілка

письменників», Світличний, Стус — «підземка».

Хохлам дозволені гопак, жупан, сопілка

і декілька рядків з Т. Г. Шевченка…

Щоб сіяти бур’ян маріхуани, —

зрубали дерево культури та історії.

І ми блукали ніби Магеллани,

а під ногами стукотів забутий корінь!

2

Безстрашно перетворюю в напалм ці

уперті рими — заряджаю вірші!

Країну розривали рідні пальці

її синів,

в різні часи,

за м’ясо в пайці,

та ми напевно… все таки… найгірші.

І не тому, що довго манівцями

ходили, переплутавши адреси,

і малювали мужність олівцями

під «лагідною» гумкою репресій…

І не тому, що забували мову,

такі були часи, промиті мізки…

Ми всі русифіковані, панове,

і всі лапшу глитали з тої миски…

Це все було! Не треба ухилятись!

І кожне покоління в чомусь грішне,

хтось здатен був на бійку, хтось на ляпас…

Та ми напевно… все таки… найгірші…

Вже другий рік іде війна, вже другий

кровавий рік, як не вщухає повінь

із крові… Виривши окопи, — руки

військового знайшли забутий корінь!

А він чекав, а він чекав на зустріч,

той корінь — мого краю пуповина…

І я собі дозволю таку з уст річ:

солдат знайшов, але отам і кинув…

Та в тому ніц нема його провини,

бо треба було братися за зброю!

Солдат знайшов! А ми з вами повинні

ізнову посадити отой корінь!

В собі! В бою військовий його дав нам,

і став на захист, доки рать пре Каїна….

Так ось, найгірші ми, — бо і подавно,

і поготів той корінь не плекаємо!

Дійшли до «шароварщини» і здулись,

хіти всі переклали і спинились,

змінили назви установ і вулиць,

але чи справді ми самі змінились?

В ефірах тільки рідною, а після

зірки російською спілкуються в підсобках…

Але і мовою хітова ваша пісня

стрибає в шароварах і у шльопках!

Психологічно важко, розумію,

бо понт — не знищити, не розсікти, як атом…

Цей козир часто у пригоді змію

стає для того, щоб створити… стадо!

Жаданий понт, як істинне люстерко

суттєво несвідомої істоти…

Коли захочеться його навіки стерти

в собі, — тоді ти виростеш. Істотно.

Та виростати важко, це супроти

важкої течії гребти у штормі.

Тому оточують здебільшого істоти,

(не прикро як) суттєво несвідомі.

Студенти дивляться російські серіали…

Міністр освіти пише з помилками…

Ось тільки-тільки слово проростало…

І рідний корінь знову під ногами…

Побачили, та швидко занедбали…

Не вгледіли, щоби пробився корінь…

Поки його солдати поливали

та не водою, а своєю кров’ю!

І залишались завжди вічно отакі

Кіхоти в битві за оте своє коріння,

які кидались на безсмертні вітряки,

а стадо їх кидало… на коліна!

Слово поета заглушив пустий гопак

немитих ратиць після змінного взуття,

і він читав в пустому залі, як? — Отак

як я читаю вам усе своє життя!

3.

Цей світ змінити неможливо, — аксіома.

Але я спробую іще раз, не від того,

що в мене не всі вдома, не всі вдома

в мене давно, й не тільки в мене, Слава Богу!

Я спробую, тому що це не вибір,

це моя суть, це як ковток повітря,

це як для річки риба, як для риби

гачок, який її чекає, витри-

маю іще вогонь в собі достоту,

спалю увесь, у цьому вічнім хорі

я несвідома і пуста істота,

що ризикнула в собі виростити корінь!

І врешті-решт, у цьому світі стати

в кінці, забутим, непоміченим, — просту

пізнавши істину, — що у галопі стада —

останній, як не дивно, йде пастух.

Цей корінь передав мені військовий,

багатотисячний військовий із війни,

для росту корінь цей — обов’язковий!

Цей корінь ідентичності — він мій!

Цей корінь — як фундамент особистості,

культурний пласт і вічний каламар!

Цей корінь, якщо виросте, — то виросте!

Гілками залоскоче тіло хмар!

У цьому корені сліпа сміливість бродить

безстрашних, оп’янілих козаків,

від сутички, горілки і свободи,

у цьому корені шевченківські мазки

і вірші, і протести, і заслання!

Посвяти і накази кріпакам!

Хмельницького підхоплене повстання

об’єднує, росте і кріпне там!

У цьому корені вся слава наша, сила,

відроджується наново, але й

нагадує, що не завжди щастило,

і кров лилась частіше за єлей…

Але боролась Україна-мати,

втрачаючи найкращих із синів,

хтось червонів від сорому, по хатах

ховаючись, і в закутках синів,

а хтось за волю червонів від крові,

все так як зараз, зміни незначні…

Моє коріння проростає… в слові!

У цій ме-ди-та-цій-ній маячні!

Нехай і маячня, але від неї

є користь, ну, хоча б для одного

героя, Котляревського Енея,

з його Полтави, тільки і всього

4

Рими зійшли з небес всі нанівець…

Тож закругляюсь і вклоняюсь земно!

Коли є корінь, вірогідність на овець

перетворитись, все таки, мізерна!

Коли є корінь — є звідки рости

стражденній нації, розірваній на карті…

І ці багатотисячні хрести —

лиш доказ, чого ці кордони варті!

Лиш доказ, чого варта ця земля!

Закутана у житі, як у горі…

Під деревом завжди шипить змія…

Рубіть її і не чіпайте корінь!

Лиш дайте йому вчасно прорости,

не затопчіть у хаотичнім танці,

бо ці багатотисячні хрести —

божественне шиття на вишиванці

святої, сотворенної землі…

Під деревом і досі чутно зло вам

гучніше, що лунає від змії,

й перебиває шепіт мого слова…

Та лиш прислухайтесь, і крізь зміїну хіть

почуєте мій голос непокорний

тому шипінню, тільки не рубіть,

коли почуєте мої слова, під корінь!

Та й не мої вони, ви чуєте, слова!

Оці слова, нестримне говоріння.

Лиш голова моя його перелива

у вашу голову для вашого коріння!

Рости і тільки! Ось чого нам треба!

Людьми ставати із пустих істот!

І дерево дістане аж до неба,

і яблуко вже зірве сам Господь!