ІНДЕКС... ще одне продовження

ІНДЕКС

Розділ 1. Нульовий баланс

Розділ 2. Горизонт без кордонів

Розділ 3. Нудьга і Хаос

    Увечері, після зміни, Макс сидів у відкритому кафе Громади з Яном. Ян був офіцером Корпусу Оберігачів. На його формі не було знаків розрізнення, тільки емблема пульсуючого серця — як символ того, що він захищає життя, а не державу.

    Ян виглядав виснаженим і роздратованим. Він ліниво помішував свій напій і дивився на спокійну вулицю.

— Знаєш, Максе, іноді я ненавиджу цю стерильність, — пробурчав Ян. — Сьогодні моєю найгучнішою справою був виклик у третій сектор. Знаєш, що там сталося? Система зафіксувала в одного хлопця різкий стрибок кортизолу. Стрес. Я приїхав, а він просто... засмутився, бо в нього не виходить виростити рідкісний сорт орхідей. Розумієш? Моя робота — це години психотерапії для квіткаря, щоб його особистий Індекс не потягнув за собою показники всієї вулиці. Нудьга смертельна.

    Макс усміхнувся: — Це ж добре, Яне. Це означає, система працює.

— Працює... — Ян спохмурнів. — Але наступного тижня мене знову відправляють у відрядження до Архіву.

    Він нахилився ближче до Макса, і його голос став тихішим. «Архівами» називали ізольовані зони — міста-привиди, де жили ті, хто відмовився від «Індексу». Вони жили за старими законами 2020-х років.

— Там усе інакше, Максе. Там немає безкоштовної енергії. Люди палять дерево й вугілля, щоб зігрітися. Над їхніми містами вічний чорний смог. Але найстрашніше — це їхні «гроші». У них усе ще є папірці й цифри, які нічого не значать для життя. В «Архіві» людина померла від апендициту прямо на порозі лікарні, бо в неї не було потрібної кількості цих папірців. Ти уявляєш? У них є ліки, є лікарі, але вони чекають підтвердження «оплати», поки людина холоне. Коли я повертаюся звідти, мені хочеться вимитися зсередини.

    Ян замовк, дивлячись на свої чисті руки.

    Макс відсунув чашку і уважно подивився на друга. Його, як лікаря, завжди лякала думка про те, що десь на планеті все ще існують осередки «біологічного хаосу».

— Яне, я ніколи не питав тебе про деталі, — тихо промовив Макс. — Для нас у клініці «Архів» — це щось на кшталт міфу, лякалки для студентів. Але ти там буваєш. Скільки їх насправді? Де вони ховаються?

    Ян важко зітхнув і активував на столі голограму карти світу. Вона не була схожа на старі карти з чіткими кордонами країн. Це було живе поле світла: 90% планети сяяло м'яким блакитним — зоною високого Індексу. Але на випалених пустках, у складках гір, у глибині джунглів пульсували сірі, мертві плями.

— Їх десятки, Максе. Розкидані як виразки, — Ян указав на пляму в районі колишніх кордонів Східної Європи та Центральної Азії. — Найбільші - це Промислові Анклави. Там живуть ті, хто колись володів заводами й шахтами. Вони не змогли змиритися з тим, що їхній капітал перетворився на пил. Вони зачинилися у своїх містах, оточили себе найманцями і намагаються підтримувати життя по-старому.

— Як вони виживають?

— Вони все ще копають землю, Максе. Спалюють вугілля, видобувають залишки нафти. Над ними небо завжди сіре, як у документалках про 2030-й рік. У них немає доступу до Великого Кільця енергії, тому що вони відмовилися від умов Угоди. Ми постачаємо їм тільки необхідний мінімум медикаментів через гуманітарні коридори Корпусу Оберігачів, щоб там не почалися епідемії, які можуть перекинутися на нас.

— Скільки їх там? — запитав Макс, дивлячись на сірі зони.

— Близько п'яти відсотків населення планети. Але цифри падають. Люди тікають звідти. Щомісяця до наших кордонів виходять тіні — виснажені, хворі люди, які все життя чули в Архівах, що наш Світовий Народ — це «цифрове рабство». А потім вони бачать наші чисті міста, бачать, що тут їх лікують просто тому, що вони люди... і вони плачуть, Максе. Вони не можуть повірити, що за життя не потрібно битися.

    Ян збільшив масштаб однієї з плям. Стало видно іржаві вишки та колючий дріт. На цьому клаптику землі, який колись називали промисловим серцем Євразії, все ще пульсувала агонія старого світу.

— Подивись на це, — Ян указав на напівзруйнований бетонний периметр, усередині якого копошилися крихітні вогні. — Це «Право власності». В Архіві ти не можеш просто увійти в порожнє приміщення і лягти спати. Ти мусиш довести, що це приміщення належить тобі. Або заплатити тому, хто називає себе Господарем, а якщо в тебе немає чим сплати, ти спиш на землі, навіть якщо поруч стоять сотні порожніх кімнат.

    Ян перегорнув зображення. На екрані виникли кадри з дрона-розвідника: люди в грубому одязі, заляпані вугільним пилом, тягли важкі мішки по обледенілій колії.

— Ієрархія дефіциту: у цих зонах усе побудовано на нестачі, — продовжував Ян, і в його голосі зазвучав холод. — Вони штучно створюють дефіцит, щоб керувати іншими. У них є чиста вода, Максе, але її видають по годинах. У них є технології, але вони приховані в бункерах «еліти». Найстрашніше — це їхній культ «Особистого Успіху». Там вчать, що якщо твій сусід голодує, то це його провина, а не спільна трагедія. Цінність життя дорівнює нулю. Людина для них — це ресурс, який потрібно використовувати доти, доки він не згорить, як те вугілля, що вони видобувають.

    Макс дивився на екран, відчуваючи, як до горла підкочує нудота. Йому, звиклому до гармонії Громади, було фізично боляче бачити цю роздробленість. — Чому ми не допоможемо їм? — тихо запитав він. — Якщо у нас є енергія Великого Кільця, якщо ми можемо нагодувати всіх... чому ми дозволяємо цим виразкам існувати?

    Ян вимкнув голограму. — Тому що Громада не нав'язує життя силою, Максе. Це головний парадокс Великої Угоди. Якщо ми силою змусимо їх прийняти Індекс, ми станемо такими ж, як вони в минулому. Ми просто чекаємо. Ми будуємо міста-сади прямо біля їх кордонів, ми світимося в темряві так яскраво, щоб вони бачили нас зі своїх задимлених нетрів. Ми даємо їм вибір.

    Він зробив ковток і додав, дивлячись кудись крізь Макса: — Але іноді вибір робить сама природа. Минулого місяця в одному з таких анклавів у районі Уральського хребта вийшла з ладу їхня стара ТЕЦ. Знаєш, що вони зробили? Господарі міста забрали останні генератори у свої маєтки, залишивши п'ять тисяч людей замерзати в своїх оселях. Ми розгорнули мобільні шпиталі за кілометр від їхнього колючого дроту. Ми не перейшли кордон — ми просто ввімкнули обігрів і транслювали сигнал: «Місця вистачить усім».

— І що сталося? — запитав Макс.

— До ранку місто спорожніло, — Ян уперше за вечір слабко посміхнувся. — Вони просто пішли від своїх «господарів». Залишили їх у золотих бункерах з їхніми паперовими грошима, якими тепер можна було тільки печі опалювати. Це і є Хаос, Максе. Він пожирає сам себе. Нам потрібно лише залишатися людьми.

    Макс мовчав. Він подивився на дівчину з дитиною, що проходили повз — вони сміялися, обговорюючи завтрашню прогулянку до озера. В цей момент стерильність Громади перестала виглядати нудною. Вона здалася йому єдиним захистом від того божевілля, яке все ще тліло там, у сірих плямах на стику Східної Європи та Центральної Азії.

Далі буде... але ні, мабуть не буде (якщо що в мене ще є, це навіть не середина), оскільки не бачу сенсу "кричати в порожнечу".

А кому цікаво продовження - зроблю блог з посиланням на опублікований "ІНДЕКС" або, навіть, в аудіоформаті.

Дякую!