Продовження. Початок - тут

****

Тяжко налагоджений бізнес - на грані краху. Інших варіантів для отримання оплати за бони - просто нема. Треба шукати тонке місце і прибирати трабл. Якщо він відправляє, а я не отримую - тонке місце - пошта. Точніше, Головпошта, центральне управління. Бо саме їм підчиняється Головпоштамт.

Йду на рідну кафедру журналістики і канючу, що хочу професійно рости і мені треба направлення до якоїсь київської редакції газети.

Завкафедрою каже, що бувають випадки, що з редакцій звертаються за нашими "молодими і бесплатними", але зараз і "Молодь України", і "Комсомолка в Україні" - всі перегружені "нашими".

- Хіба в "Освіту" можу тебе направити. Будеш бесплатно листи від вчителів і бібліотекарів сортувати?

- Буду.

Через пару днів в мене в руках було посвідчення преса, в якому міленьким шрифтом написано "може виконувати редакційні завдання і отримувати інформацію".

Чиста сорочка, натерті туфлі - і я в кабінеті Начальника Укрпошти. За столом - 60-річний дядька в костюмі, краватці, рогових очках. Дуже серйозний. Совработнік вищої ланки.

- Що треба, молодий чоловіче?

(Долоньки мокрі. Але вже вліз, задньої нема. Толя, обличчя попростіше, голос потвердіше, впевнено і вимогливо.)

- Я - журналіст державної газети "Освіта". Нас завалили скаргами вчителі, що почали пропадати листи. Особливо з-за кордону. Головний редактор поставив завдання розібратись в проблемі і висвітлити в статті.

- Не може такого бути. В нас все серйозно. Ви взагалі розумієте, куди прийшли?! (І в селектор) Завідуючу відділу контролю закордонних відправлень до мене, негайно. В мене преса!

Заходить розумна спокійна жіночка років 50-ти.

- Так, Віра Іванівна. Тут журналіст з державної газети, пише матеріал. Провести по всім дільницям контролю вхідної закордонної кореспонденції, показати/розказати все, що можна. І потім - обоє до мене!

Йдемо в "закриті участки". Я по дорозі "рівняю ситуацію":

- Вірочка Іванівна, та нема серйозної проблеми. Ну, пару листів не дійшло. Напишемо, що була перевірка, заспокоїмо освітян. Не турбуйтесь сильно. Просто є редакційне завдання - мушу написати.

- А, так? Ну, то добре. Йдем, покажу і розкажу.

Ми - на дільниці контролю перевірки посилок, бандеролей, листів з-за кордону. Ваги, просвітлювачі, детектори - великий єдиний конвейєр всієї вхідної. І я - в епіцентрі. Очуміти! Але є задача.

Віра Іванівна показує, розповідає. Дівчата в зелених халатах поглядують на "пресу". Бо всім представляє як "журналіста на завданні". Я трохи видихаю, процес пішов!

- А оце ми недавно отримали імпортний станок. Називається Сканер. Почали більше валюту в конвертах присилати. А це ж заборонено! То цей сканер налаштований на виявлення банкнот, доларів і дойчмарок.

- І що, Вірочко Іванівно, його не можна ніяк обманути? Що прям капіталісти таке можуть створити, що ми не обійдем?

- А ви - дійсно журналіст)) Наші хлопці теж цим зацікавились. І - знаєте що? Він не просвітлює звичайний копіювальний папір. Синю таку звичайну "копірку". Тобто такі листи пропускає і не реагує на те, що всередині. Але ж ви про це не напишете? Бо з роботи "вилечу"!

- Вірочко Іванівно, клятва журналіста, що ні слова не буде про це! (Як не буде і самої статті. Бо нема ніякого редакційного завдання. Уф)

Після "редакційного завдання" в секретарки ГоловРеда виклянчено пів-пачки "копірки".

Увечері - лист до Еріка: Шановний хер Ерік. Розклад такий. Я тобі наступну партію відправляю в спеціальній "обгортці". Оплату мені - саме в ній же, спочатку дойчмарки, потім твій лст, все разом - в синю обгортку, потім все разом - в конверт. Ферштейн?"

Ерік зферштейнив. Все стало на свої місця, пропажі прикоротились. І ми десь місяців 8-9 ще з ним годували всіх його знайомих боністів по Європі нашими окупаційними карбованцями. Поки не нагодували "доста".

До речі, про ці карбованці. В 1942 році німці побудували у Рівному друкарню, де (тільки там) робили гроші для окупаційних територій. І в якийсь момент крім звичних 1, 3, 5, 10 ... карбованців було вирішено запустити в обіг 2 карб -"двієчку". Вночі надрукували першу партію, а зранку поїзд з ними десь по Україні попав під тотальне авіа бомбардування. Вагони згоріли. Вщент. І більше 2-шки не друкували. Але хтось з українців це місце знайшов. Бо щороку, до цього часу, на різних аукціонах Європи і Америки виставляють і продають 4-5 штук цього номіналу. По 3-4 тис.доларів за штуку. Не дарма Ерік в кожному листі писав: "Анатоль, за 2-ку в любому стані плачу 200 дойчмарок. Шукай!" Не трапилась жодного разу.

Може, ви пориєтесь в бабусиних скринях?