«Важке рішення» (оповідання)

    Місто все більше занурювалось у вечірні сутінки – атмосферу загадковості й таємничості. Павло вийшов з бару та причинив за собою двері, тим самим змінивши платівку з веселим людським гамором на шум вулиці. Відчувши на своєму обличчі приємний дотик вечірньої прохолоди та легку втому в ногах від кількох келихів пива, він неспішним коком попрямував у напрямку покерного клубу «Cardmates», до якого вже з усіх сторін, ніби весняними потічками, стікались інші гравці.

    Повільно крокуючи тротуаром повз сяючі вітрини магазинів, він відчув, що чим ближче стає заклад, тим швидше у грудях калатає серце. Та й температура тіла, за його власними відчуттями, чомусь теж підскочила на кілька градусів. У цей момент йому дуже закортіло пройти повз, однак в останню мить, опанувавши себе, він все ж таки наблизився до нього.

    Святкова атмосфера та веселий настрій гостей клубу пронизували весь навколишній простір. Незважаючи на те, що більшість відвідувачів не були знайомі у реальному житті, їм легко вдавалось упізнавати одне одного за зовнішнім виглядом. Гравці юрмилися, вели невимушені бесіди та робили фото на пам'ять – складалось відчуття, що після завершення війни люди ніби скинули з себе важкі кайдани, що весь цей період не давали їм по-справжньому радіти життю…

    — Чудова все ж таки ідея прийшла в голову організаторам провести не просто живий турнір, а й перетворити його на міні карнавал, зобов'язавши учасників втілити в життя їхні віртуальні аватари, — подумав про себе Павло, дістаючи з кишені своєї худі щойно придбану банку Revo та прямуючи до входу в клуб, де вже за кілька хвилин мала розпочатись гра.

    Опинившись всередині, він одразу звернув увагу на, подекуди, істеричний сміх, що лунав навкруги. Майже всі, хто були у закладі, намагались по-дружньому кепкувати з вигляду оточуючих та віджартовуватись, коли підтрунювали вже їх самих. Найбільше ж, за його спостереженнями, чомусь дісталось Mirson, яка вирішила прийти на турнір у формі для занять важкою атлетикою. Тож ледве не кожен другий, хто її бачив, ставив одне й те ж запитання:

    — А чому без штанги..?

    І напевно її добряче б дістав цей прикол, якби після вітального слова гравців не попросили зайняти місця за своїми столами. Розпочалась гра.

    Попри достойну опозицію, турнір Павлу вдавався, а тому стек ріс, як на дріжджах. Аж раптом, ніби в один момент, щось зламалось і все пішло шкереберть… Спочатку кілька програних маленьких банків, потім невдалий дорогий блеф проти Santy, після якого йому іронічно подумалось:

    — Взагалі-то Santa має дарувати подарунки, а не отримувати...

    А далі невдалий префлоп-олин з королями проти A7о – і ось його лідируюча позиція перетворилась на місце серед аутсайдерів, а купа фішок, з якої, як йому здавалось, він вибудував перед собою справжній захисний мур, розтанула, ніби її ніколи й не було...

    Проте він все ще був у грі, сподіваючись дотягнути хоча б до зони ІТМ.

    Однак вже через кілька роздач ситуація з поганої перетворилась на катастрофічну. Коли до призів залишилось лиш декілька гравців, він побачив те, що зовсім не хотів бачити: Gideon посунув свої фішки до центру столу та вимовив те, що він так боявся почути:

    — All-in!

    — Як несподівано... — саркастично подумав Павло та затулив обличчя руками.

    Проте вже за мить, опанувавши себе, він кинув на стіл останню картку тайм-банку та почав аналізувати ситуацію, в яку потрапив.

    Як на зло, саме в цей момент, з сусіднього столу, почувся веселий сміх, який добряче збив його з роздумів. Його цілком можна було б прийняти на свою адресу, якщо б не знання того, що за ним грали Vetal та Dusia, яким не потрібно шукати приводу, аби відпустити жарт.

    Однак Павлу було не до жартів: у голові, ніби секундомір, цокав годинник, який відраховував ту невелику кількість часу, що у нього залишилась на обдумування роздачі.

    — Час прийняти рішення... — на лобі проступили крапельки поту. — За мене цього все одно ніхто не зробить...

    Павло важко видихнув.

    — По факту, моя пара — це звичайнісінький блафкетчер, бо на тьорні та рівері прийшли справді жахливі для мене карти. Але з іншого боку ми граємо блайнд на блайнд з дуже широкими діапазонами. До того ж Михайло любить та вміє блефувати, легко виходячи за ренджі, а тому ці страшні для мене карти можуть, як його підсилити, так і навпаки – вмотивувати тиснути до кінця...

    — Ти що там, заснув? — почувся нетерплячий, та, як йому здалося, насмішкуватий голос Мишка.

    Павло поглянув на свій невеличкий стек, торкнувся своїми вологими руками до фішок та закрив очі.

    — Ну ладно, будь-що буде, — подумав він про себе, ще хвильку повагався й посунув їх уперед, наче фігуру на шахівниці, тихо вимовивши:

    — Call.

    Раптом повітря розрізав пронизливий звук, схожий на сигнал пожежної тривоги. Павло здригнувся від несподіванки та почав крутити головою по сторонах, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Однак ще більше його здивувала не сама сирена, а реакція оточуючих на неї. Усі чомусь поводились так, ніби нічого незвичайного не відбувається…

    Він насупив брови та ледве чутно промовив:

    — Що за чортівня..?!

    Тим часом звук усе наростав і наростав, перетворюючись із неприємного в нестерпний.

    — Як таке можливо..? Хтось підмішав мені у барі LSD яке лише зараз подіяло..?

    Ця думка була схожа на цілковиту маячню, якби не кольори, що з кожною секундою ставали все більш яскравими та живими, а також відчуття того, що він провалюється в інший вимір... Йому захотілось зірватись з місця та закричати, щоб привернути до себе увагу, однак він не зміг зробити ні того, ні іншого…

    І коли панічний стан досяг кульмінаційної точки, Павло з останніх сил спробував вивести своє тіло зі стану заціпеніння… та прокинувся.

    Ще певний час він просто лежав, дивлячись на стелю. Потім, не поспішаючи, почав рухати пальцями рук та ніг, ніби перевіряючи світ на справжність, і лише коли контроль над тілом та думками було повністю відновлено, він сів на край ліжка.

    — Оце так наснилось...

    —  Цікаво, що ж було у Міхі..? Взяли й обірвали на самому цікавому..!

    Після чого, кілька разів незграбно спробувавши натягнути ліву капцю на праву ногу, а праву на ліву, він підвівся та підійшов до вікна. За склом світило осіннє сонце, лагідно пестячи його обличчя. Однак тепло він відчував не лише на шкірі, а й десь глибоко всередині себе – це було справжнє піднесення через нарешті віднайдену відповідь на запитання, що його мучило останніми місяцями, відбираючи життєву енергію та зв'язуючи усі подальші прагнення й дії міцним гордієвим вузлом.

    Відчуваючи, як по ньому розливається тепла хвиля такого бажаного спокою та впевненості, він набрав повні легені повітря та дуже повільно видихнув. Після чого посміхнувся й тихенько, але дуже впевнено, вимовив сам до себе:

    — Тепер я точно знаю. Я В ГРІ!